За останні роки в Україні суттєво змінилась структура власності, значно збільшилась частка приватної, з’явився ефективний власник, який вже усвідомлює гостроту проблеми нестачі кваліфікованих кадрів, які безпосередньо задіяні у створенні доданої вартості. Комплексне вирішення цієї проблеми полягає у системному підході та об’єднанні зусиль роботодавців, інтереси яких представляють дев’ять Всеукраїнських об’єднань організацій роботодавців та більшість з яких готові разом з Міністерством освіти і науки України, Міністерством праці та соціальної політики України, науковцями проводити реформу професійно-технічного навчання в Україні.

По-перше.
З одного боку, сьогодні роботодавці розуміють, щоб отримати кваліфікованого робітника, вони повинні першим ділом сформувати кваліфікаційні вимоги до нього, які стануть основою кваліфікаційної характеристики професії, яку саме роботодавці повинні погоджувати та який стане відправним моментом для Міністерства освіти і науки України щодо розробки начальних програм. Необхідно знайти місце для роботодавця на цьому документі, який називається «Кваліфікаційна характеристика професії».

З другого боку, роботодавці існують у консервативному законодавчому полі, яке на превеликий жаль успадкувало ідеї соціалістичної системи, не враховує сучасні виклики розвитку економіки та інтереси роботодавців, міжнародний досвід та світові тенденції розвитку.

Практично відсутній законодавчо врегульований, зрозумілий та прозорий механізм участі роботодавців у процесі професійного навчання. Чинне законодавство України двобічно трактує участь роботодавців. Так, Законом України «Про організації роботодавців» (ст. 22) організаціям роботодавців делеговані права щодо «…участі у розроблені та реалізації державної політики в галузі професійної освіти, у формуванні кваліфікаційних вимог до випускників навчальних закладів…», але Законом України «Про професійно-технічну освіту» (ст. 29) участь роботодавців у процесі професійної підготовки задекларована, насамперед у вигляді зобов’язань та відповідальності.

По-друге.
Відповідно до вимог Закону України «Про професійно-технічну освіту» (ст. 6) до органів державного регулювання професійно-технічною освітою належить зокрема Міжгалузева рада з професійно-технічної освіти, склад якої сформований представниками органів державної влади в кількості 20 осіб, та лише двома представниками роботодавців.

Проектом Закону України «Про професійний розвиток працівників на виробництві» (ст. 14) передбачається створення при Міністерстві праці та соціальної політики Міжгалузевої ради з професійного розвитку працівників на виробництві, але знову відсутня чітка роль роботодавця у процесі формуванні та реалізації державної політики. Таким чином, ми невдовзі будемо мати кілька міжгалузевих рад, різних комісій і т.п., а про роботодавця знову забули.

Також не зрозуміло, чи працює Громадська колегії при Міністрові освіти і науки України, так як звернення Конфедерації роботодавців до Міністра освіти і науки України з проханням включити до складу Громадської колегії власного представника було проігноровано з незрозумілих підстав.

По-третє.
Проект Закону України «Про зайнятість населення» (ст. 28, 29) передбачає жорстке регулювання реалізації державної політики у сфері професійного навчання та формуванні державного замовлення на підготовку кваліфікованих робітників, і знову роботодавцеві відводиться роль платника та «крайнього» за все. Держава знову намагається керувати всім процесом, але вже на передній край виходить Міністерство праці та соціальної політики України. Чи не достатньо експериментів?

Іншими словами, роботодавець усунутий від участі у підготовці навчальних програм, реальному формуванні державного замовлення, наголошую – у реальному формуванні, здійсненні поточного контролю знань в учбовому закладі, участі у контролі отриманих знань. Держава повинна побачити у роботодавцеві партнера, визначити його відповідну роль і законодавчо її закріпити.

Тому ми повинні спочатку визначитись стратегічно, що ми робимо, яку систему професійної освіти нам необхідно мати, а тільки потім почати її реформувати. І часу у нас практично обмаль, або практично відсутній.

Це тільки попередній аналіз базових нормативних документів щодо соціально-трудових відносин. Існує безліч підзаконних актів, які роблять систему професійного навчання забюрократизованою, інертною до змін. В збірнику «Професійне навчання персоналу підприємств» приведені тільки основні документи. Подивиться, будь ласка, на його розмір. Невже це можливо виконати? Думаю ні. Але ж все це хтось створив!

Ще один збірник – «Національний класифікатор України «Класифікатор професій» ДК 003:2005». Там не менше проблем. Але ж і цей документ створила Система! Він успадкував принципи та підходи ще Радянського Союзу. І знову, як у попередньому, реальні роботодавці до його створення жодного відношення не мали. А на його основі розробляються учбові програми, навчаються люди, витрачаються значні кошти. Можливо достатньо експериментів?

Ще один блок проблем, який потребує негайного вирішення.
Витрати на професійне навчання для роботодавця перш за все – інвестиції в майбутнє, в підвищення конкурентоспроможності власного бізнесу, але з іншого боку, роботодавець повинен мати можливість контролювати та впливати на ефективність використання власних інвестицій, а держава, в свою чергу, повинна забезпечити мотивацію та захист цих інвестицій.

Визначення розміру витрат на професійне навчання, тобто інвестицій у знання, потрібно залишити за роботодавцем. Ринок самостійно обмежить ці витрати виходячи із реального стану розвитку, як це сталось у Франції, де сьогодні фактичні витрати роботодавця на професійне навчання складають від 2 до 4 % від ФОП, при цьому 1,5 % є обов’язковими внесками, кошти від яких акумулюються у спеціальному фонді. Роботодавці вимушені були змиритись з обов’язковим внеском, але з часом, відчувши сенс від таких інвестицій, самостійно почали витрачати більші суми. Слід зауважити, що до цього Франція йшла більше двадцяти років.

Тому не має потреби обмежувати витрати роботодавця 3 % від ФОП, як це передбачає проект Податкового Кодексу України. За таких обставин, невеликі підприємства, які створюють середній клас, взагалі не зможуть фінансувати підвищення кваліфікації своїх працівників, тобто бути конкурентоспроможними.

Необхідно ліквідувати практику перевірок податковою інспекцією, коли наприклад до роботодавця акціонерного товариства машинобудівного підприємства застосовують штрафні санкції за віднесення до складу валових витрат витрати на навчання бухгалтера з метою формування звітності відповідно до Міжнародних стандартів фінансової звітності, тому що ведення бухгалтерського обліку не основний вид діяльності підприємства.

Ще один аспект.
На жаль, відсутня державна програма щодо формування позитивного іміджу робітничої професії. Сьогодні в Україні навчатись у ПТЗ або працювати робітником не престижно. Тому необхідно ще у школі впроваджувати професійну орієнтацію, починати готувати учнів до праці, виховувати повагу до приватної власності.

Дедалі більше непокоїть проблема нестачі наставників на виробництві, майстрів навчання у навчальних закладах, так звана проблема «розриву поколінь». На деяких підприємствах розрив між поколіннями сягає 20 років. Думаю, що ця проблема міцно пов’язана із негативним іміджем робітничої професії. Ще кілька років і в Україні нікому буде навчати, передавати досвід.

Негативно впливає на підготовку робітника призов до лав збройних сил. З одного боку – це перерва у підготовці, після якої навчання необхідно починати майже з нуля, а з другого боку – відтік потенційних робітників до ВУЗів з метою отримання відстрочки від призиву.

Всі ці питання потребують термінового обговорення і взаємного узгодження та врегулювання на законодавчому рівні.

Наші пропозиції:

1) Вважаю вкрай важливим законодавчо надати право роботодавцям погоджувати кваліфікаційні характеристики професій, які будуть обов’язковими для Міністерства освіти і науки України щодо розробки навчальних програм.

2) Також доречно було провести аудит державного класифікатора професій з метою його приведення до сучасних вимог ринку праці.

3) Бажано було б законодавчо забезпечити та поширити практику цільової підготовки працівників на тристоронній основі робітник – підприємство – учбовий заклад, що задовольнить вимоги всіх сторін та підвищить відповідальність кожного. Працівник отримає необхідну кваліфікацію та місце роботи, учбовий заклад – гарантоване працевлаштування та проходження виробничої практики, роботодавець – кваліфікованого робітника, який прийде на робоче місце вже підготовлений саме для цього робочого місця. Але також необхідно передбачити певну відповідальність: працівника – сумлінно оволодівати навичками, підвищувати свою компетентність та відпрацювати на виробництві обумовлений час, учбового закладу – надати необхідний рівень знань, роботодавця – забезпечити виробничу практику та працевлаштування. До речі – організація виробничої практики на базі підприємства вирішує дві проблеми: невідповідності матеріально-технічної бази учбового закладу сучасному рівню розвитку економіки та адаптації вчорашнього учня до реальних умов виробництва, трудового колективу.

4) Цілком доцільно буде створення системи фінансування професійно-технічної освіти за напрямками (програмами) професійної підготовки, які повинні враховувати потреби територій у кількісному та якісному складі. Для цього необхідно перш за все відповісти на питання «Скільки і які взагалі учбові заклади необхідні нашій країні, галузям, територіям?».

5) Необхідно ввести відповідальність учбових закладів за ефективність використання коштів, як із державного бюджету, та і приватних інвестицій.

6) Впровадження системи рейтингування, в тому числі за критерієм працевлаштованих випускників, надасть відкритості та прозорості діяльності учбових закладів, а також дозволить інформувати громадськість і ринок праці про свої досягнення, а з другого боку підсилить конкуренцію між учбовими закладами за замовлення (як державними так і приватними); змусить учбові заклади активно співпрацювати в напрямку розробки сучасних учбових програм, що призведе до підвищення якості навчання. Тем більше, що конкуренції серед учбових закладів вимагає економіка, яка динамічно розвивається та ґрунтується на знаннях. Рейтинг дозволить відобразити реальну картину престижності учбового закладу.

В такому короткому виступі, за браком часу, можливо, тільки окреслити нагальні проблеми професійного навчання в Україні. Я свідомо не торкався питання створення Національної кваліфікаційної рамки, Копенгагенського процесу тому що, перш за все, необхідно розібратись з існуючим станом речей, а потім рухатись далі.

Конфедерація роботодавців України, усвідомлює необхідність скорішого вирішення проблеми нестачі кваліфікованих робітників, та буде послідовно співпрацювати у цьому напрямку.

На останок хотів би подякувати присутнім за їх активну позицію та небайдуже ставлення до проблеми професійного навчання в Україні.

Окрема подяка Благодійному фонду «Розвиток України», аналітичному центру «БЕСТ», Європейській Комісії, Всесвітньому Банку за надану можливість обговорення існуючих проблем, допомогу з їх узагальнення та опрацювання подальших дій.

Дякую за увагу!